Юлія Терещук: «Моя педагог завжди повторювала: «Спів – це математика, розрахунок.»»

У наш час Інтернет – основне джерело інформації. Так, цікавлячись оперою і будучи підписаною на сторінку Одеської опери на «Фейсбуці», я випадково дізналася про провідну солістку цього театру Юлію Терещук. Прочитала кілька публікацій – і захотіла переглянути відео. А потім ще одне, і ще... Її ніжний голос, висока вокальна майстерність і відкритість до глядачів мене зачарували. А після прямої трансляції «Катерини» Олександра Родіна у січні минулого року я захотіла почути співачку наживо і познайомитися з нею, взяти у неї інтерв’ю. Але я в Києві, вона в Одесі… І з певних об’єктивних причин мрія так і залишалася мрією. Допоки художній керівник Національної опери України Анатолій Солов’яненко не запросив Юлію Володимирівну взяти участь у концерті до Дня Соборності України 21 січня.

У мене назавжди залишаться теплі спогади про наше знайомство з Юлією Терещук, бо таких глибоких філософських роздумів про музику я ще ніколи не чула і не читала. Вона показала мені роботу оперної співачки під зовсім іншим кутом. Деякі фрагменти цього інтерв’ю я виписала собі у блокнот, щоб зберегти напам’ять.

Хочу висловити подяку за допомогу в організації інтерв’ю Анатолію Анатолійовичу Солов’яненку та солістці Львівської опери Катерині Юріївні Миколайко.

 

Розмову вела Оксана Розовик.

- З чого почався Ваш творчий шлях, Ваша любов до музики?

- Моя старша сестра Тетяна ходила до музичної школи. А я ходила разом з нею, щоб не сидіти самій вдома, бо мені було страшно. Її вчителька Бухта Наталя Василівна дивилася на це, а потім сказала батькам: «Чому дитина просто ходить? Давайте і її запишемо до музичної школи.» Так мене посеред року, без прослуховування і екзаменів, прийняли до музичної школи. І, таким чином, завдяки моїй сестрі, я потрапила у світ музики, за що я їй дуже вдячна. Як двома словами можна описати мою творчу дорогу? Спочатку був дитячий хор «Подільські солов’ї» у музичній школі, музичне училище за спеціальністю «хорове диригування» і Одеська консерваторія. Далі – Одеська філармонія і Одеська опера...

- А як Ваші далекі від музики батьки сприйняли Ваш вибір професії?

- Спочатку моя сестра вступила до консерваторії, а вже потім я. Батьки нас завжди підтримували.

 - Пощастило!

- Так. Вони казали мені: «Пробуй! Ми допоможемо, чим зможемо! Все вийде!» Важливою людиною у моєму житті став Полянський Олександр Данилович, Заслужений артист України, чудовий бас. Він був на той час директором муніципального хору, у якому я співала. І саме він побачив у мені потенціал оперної співачки. Це була та людина, яка сказала: «Юлясю, ти будеш співати! Я це чую і знаю. Давай займатися!» Навчання вокалу є дуже специфічним, адже важко застосувати єдину методику до всіх. Ключовим у заняттях має бути довіра і розуміння. Можливо, наступного разу розповім про це детальніше, якщо буде цікаво. Так ось, ми підготували  арію «Pace, pace, mio Dio» Дж.Верді, і я приїхала до Одеси. У той же час моя викладачка вокалу у музичному коледжі сказала: «Ти ніколи не будеш співати! Сиди в хорі, бо з тебе нічого не буде.» А Олександр Данилович сказав: «Ні, ти будеш співати!». Я вдячна йому за цей поштовх. В той час ходили легенди, про те, що треба регулярно їздити до Одеси, брати у когось уроки, щоб вступити. Варіант платного навчання моя сім’я не розглядала. Але під час зимової сесії моєї сестри я приїхала до Одеської консерваторії на прослуховування, і мені сказали: «Приїздіть вступати, коли закінчите музичне училище.» Влітку я отримала червоний диплом хормейстера і приїхала здавати вступні екзамени в Одеську консерваторію. Здати екзамен з вокалу мені було дуже легко. В Одесі зі мною перед екзаменами два тижні займалася викладачка Джулай Анна Андріївна, зовсім безкоштовно, і я вступила одразу на другий курс, до класу Поліванової Галини Анатоліївни.

- Коли шукаєш на «Youtube» відеозаписи з Вами, вражає Ваша жанрова різноманітність. Це і опери, і зарубіжні камерні твори у супроводі фортепіано, і органна музика, і маловідомі твори сучасних українських композиторів… Розкажіть детальніше про своє творче життя.

- На мою думку, співак не має зациклюватися на чомусь одному. Цікаве різноманіття. Ми робили різні проекти. І один з найцікавіших – це «Очікування» Таривердієва. (Зараз це заборонена музика.) Це було дуже круто! На першому концерті ми представили тільки «Очікування». А наступного разу, перебравши творчий спадок композитора, ми підготували «першу частину», в яку увійшли романси на тексти Шекспіра та ін. Таким чином, вийшов повноцінний концерт десь на 55 хв музики. Я люблю такі експерименти, незважаючи на постійну зайнятість у оперному театрі, де я заспівала всі партії, які підходять мені по голосу. І, мені здається, доволі успішно.

- Розкажіть про свої концерти з органом. Де вони проходять, що Ви співаєте?

- Вони проходять або в Одеській Кірсі, або в нашому театрі. В театрі теж дуже гарний орган. Ми співаємо і старовинну музику, і сучасну. Дуети, ансамблі… Це зовсім інша атмосфера. Ти відчуваєш очищення. Відчуваєш, що люди приходять на концерти, щоб наблизитися до чогось світлого. Там не стоїть питання, взяти високу ноту чи ні. Як часом оперні співаки вважають, що глядачі ходять в театр послухати їхню верхню «до». А я вважаю, що задача співака, - донести до слухача весь задум композитора. Я впевнена, що композитори не мислили тільки високими нотами. Тому мені подобаються органні концерти. І 4 лютого у нас знову буде органний концерт, цього разу присвячений дню народження Мендельсона. Тобто, це інший пласт музики, з іншими задачами, може навіть для іншого слухача, але головне має залишатися незмінним -  відчуття ансамблю, стилю, музики, розкриття композиторського задуму, а не банальне хизування своїм голосом. Я цього не люблю, бо вважаю, що наша головна задача, - спробувати відчути, що хотів композитор, що він заклав у свій твір. А дуже часто те, що ти чуєш, зовсім не співпадає з задумом автора. Тому завжди хочеться вдосконалюватися, робити більше і краще.

- Я бачила свіже відео, де Ви з колегою Денисом Хотячуком співали у літературному музеї дует Аїди з батьком.

- О, Ви навіть це бачили! Я сама ще не бачила.

- Так, я вже бачила! Для солістів київських театрів, особливо таких досвідчених, як Ви, виступи у музеях дуже нетипові. Розкажіть детальніше про цей аспект творчого життя Одеси.

- У нас в Одесі це нормально. В цьому літературному музеї проходить багато різних концертів. Тим паче зараз, виявляється, людям потрібна музика. Глядачі дуже тепло приймають такі концерти. Багато опер у нас зараз не йдуть, а люди скучили за ними, тому популярні фрагменти з цих опер у гарному виконанні приводять глядачів у захват. До речі, це було моє перше виконання Аїди, бо я тільки готую цю партію, і ще не виходила у ній на сцену. Тому треба послухати, що там вийшло (сміється). Той концерт взагалі був з пригодами. Я думала, що він починається о 14:30. А мій концертмейстер, чудовий піаніст та прекрасна людина Ігор Парада, грав на іншому концерті. Я знаю, що він там відіграє, а потім прийде до літературного музею. І тут мені телефонують о пів на третю і питають: «Юлю, а ти будеш?» Я кажу: «Звісно буду! Концерт же щойно почався, а ми десяті.» А мені кажуть: «Ні, концерт почався о другій, і зараз вже четвертий номер! А ви восьмі!» І я прибігла з театру (добре, що там близько), а мого концертмейстера немає! А ніхто інший не хоче грати цей дует, бо це велика відповідальність. Почали думати, що робити, поки прийде мій концертмейстер. Запитали мене, чи можу я ще щось заспівати. Я запропонувала монолог Чіо-Чіо-Сан. І от ми вже готувалися виходити на сцену з монологом, коли у дверях з’явився мій концертмейстер. Елегантний, як завжди. На голові сніг, окуляри запотіли… Ми швидко протерли його окуляри, уточнили програму і пішли на сцену співати спочатку монолог, а потім дует Аїди з батьком. Тож, є що згадати!

- А запис монологу існує?

- Мабуть, існує. Я навіть не знаю, хто виклав дует. Я – нетипова вокаліста. У мене немає таких думок, що треба не забути виставити у соцмережах мої відео, щоб мені поставили лайки, щоб всі знали, як я співаю. У мене інші цінності. Сім’я завжди була на першому місці. Я хотіла якомога більше часу приділяти дітям, виховувати їх, прививати їм любов до музики… Для мене роль мами була головною. Свого часу мені пропонували активно гастролювати, робити кар’єру співачки. А я думала: «Що краще – привезти дітям якісь цяцьки, чи провести час разом з ними, кудись зводити, почитати разом книжки?» Тим паче, що у мене була робота в оперному театрі, яку я дуже люблю. І мене в театрі шанують, мені там комфортно. Мені так не хотілося кудись їхати чи летіти… А зараз я дійшла до того життєвого етапу, коли досить успішно співаю, голос і майстерність дозволяють виконувати різні твори, і при цьому діти вже дорослі. І мені прекрасно.

- Можна починати робити кар’єру?

- Так. Нещодавно син сказав мені: «Мамо, тепер я маю про тебе піклуватися.» І я вважаю, що це моя найбільша перемога. В тому сенсі, що я виховала дітей, які мене люблять і поважають. Це головне.

- А вони теж пов’язані з музикою?

- Син Максим навчається в музичній академії тут, у Києві. Він грає на ударних інструментах. А дочка Вікторія вивчає мови. Теж співає, грає на гітарі… Але це для себе. Діти люблять музику, вони виросли за кулісами. Якось був кумедний випадок. Я сиділа на оркестровій репетиції «Травіати». Діти мали прийти, але спізнилися. Син заходить і питає: «Мамо, що я тут пропустив?» А зараз він вже сам грає в оркестрі.

- А тепер розкажіть про роботу в театрі. Як Ви почали працювати в Одеській опері, коли?

- В театрі я почала працювати у грудні 2008 року. А як почала? Було прослуховування до стажерської групи. А на той момент доньці ще року не було, а синові виповнилося три. Я усвідомлювала, що поєднати виховання двох маленьких дітей, навчання і роботу в театрі майже нереально. Але подумала, що іншої нагоди заспівати на сцені одного з кращих театрів світу може ніколи не бути. І я прийшла на прослуховування. До речі, теж співала монолог Чіо-Чіо-Сан. І мене прийняли до стажерської групи. Ми працювали на 0,25 ставки. Це взагалі ніщо. Приблизно 460 грн/міс. Але мене так приваблював сам театр, його атмосфера! Здається, 28 грудня нас оформили у стажерську групу, а 14 лютого був мій перший вихід на сцену, у партії Бригітти в опері «Іоланта». В березні заспівала Оксану в  опері «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. Потім була Білосніжка, Катерина Аркаса, Іоланта і так далі… Дуже багато працювала.

- Розкажіть про «Катерину» Олександра Родіна, у якій Ви співаєте титульну партію.

- Я – велика прихильниця «Катерини» Аркаса. Це чудова класична музика, чудова опера. І дуже шкода, що у нас її зняли, пояснюючи тим, що будуть ставити нову. Опера Родіна тоді ще не була написана. Ці дві «Катерини» зовсім різні. І було б чудово, якби вони обидві йшли на нашій сцені. Кожна з них знайшла б своїх шанувальників. Я навіть зараз пам’ятаю Катерину Аркаса, можу заспівати цю партію. Те, що цю оперу зняли, багатьох засмутило. Тому спочатку особливого ентузіазму працювати над оперою Родіна не було. Але коли познайомилася з цією музикою, змінила свої погляди. Опера складна і цікава. Вона одразу знайшла своїх глядачів. Люди ходять, їм подобається. Безпосередньо «Катерина» Шевченка починається у другій дії. У першій дії розповідь ведеться більше від від лиця хору та вертепу. І Катерина може відпочити в той час (посміхається). А друга дія, коли Катерина з дитиною, коли зустрічає Івана, коли покидає дитину, - дуже складна. Та в цілому опера дуже гарна! Прекрасно, що вона є у репертуарі Одеського оперного театру. Вона, без сумніву, є його перлиною. Ще б ту «Катерину» повернути… Але це, мабуть, вже не судилося…

- А чому театр не привіз влітку «Катерину» на гастролі до Києва? Адже гастролі планувалися, а потім їх скасували.

- Вона мала бути у «Жовтневому палаці». Виявилося, що цей зал не відповідає технічним вимогам, необхідним для даної опери

- Чому «Жовтневий палац»? Чому не «Національна опера України»?

- Тому що на сцені має бути велике коло, яке обертається.

- Так, у нас, здається, нічого не обертається.

- І в нас не оберталося. Коло зробили спеціально для цієї вистави. А ще там великі масивні декорації. Не намальовані, як зазвичай роблять у оперному театрі, а справжні. І змонтувати декорації, які обертаються на колі, можна далеко не в кожному залі. Мабуть, тому і обрали «Жовтневий палац». Взагалі, підготовка цієї опери йшла важко. Спочатку ковід, потім війна… Костюми шили у Харкові. І цей цех розбомбили росіяни! Репетиції теж не могли бути повноцінними, бо переривалися нескінченними тривогами. Ми репетирували у підвалі. В результаті, режисер більше працювала з масовими сценами. Хоч сам образ Катерини був складений у моїй голові (по-перше, я раніше вже співала іншу Катерину, по-друге, я ще з дитинства була знайома з «Катериною» Шевченка. У нас вдома був малесенький пошарпаний зелений «Кобзар», і мама нам його читала), але  в нас з режисером Оксаною Тараненко спочатку були різні бачення героїні. Однак, після прем’єри вона сказала мені: «Я тобі довіряю. Можеш робити все, як відчуваєш.» Значить, все вийшло.

- Розкажіть про сучасну версію «Богеми» на сцені Одеської опери. Яка Ваша Мімі?

- Моя Мімі завжди буде чистою, тендітною, ніжною, такою, якою вона є в музиці Пуччіні. Про деталі цієї постановки, можливо, напишете наступного разу. Скажу тільки, що без сценічних та оркестрових репетицій заспівала другу здачу і прем’єру, після яких режисер сказав: «Такою має бути Мімі». Чому другу? Хай це для читачів поки буде секретом. Я не скажу, що я права, а хтось ні. Просто у мене своє світобачення. Я вважаю, що люди приходять в театр, щоб стати кращими. А коли ми приходимо і бачимо той же безлад, що в житті, ще й на сцені… Для чого тоді йти в театр? Добре, що в нас такий колектив, який ще намагається нести культуру, дотримуватися музичних канонів. І, до речі, в «Богемі» цигарку, смартфон і різні оці манси (показує) потім прибрали. Тому що воно ж і не читається. Якщо вже Мімі приходить з іншим посилом, де він підтверджується в музиці протягом опери? І якщо вона приходила з тією метою, з якою хотів режисер, то вона в кінці не буде просити муфточку. Це якось не в’яжеться. Тому я завжди кажу: «Щоб зараз бути великим режисером, треба знати, про що ти ставиш, треба знати ту музику.» У Пуччіні все написано. Так само як наша «Чіо-Чіо-Сан». Це біль, тому що ти відчуваєш себе… голою. У другій дії ти взагалі одна на сцені. Навіть Сузукі немає. Тільки Шарплес. І ти розгублено пропонуєш йому покурити. А зараз модно все осучаснювати, і цю оперу теж. Режисер пропонував викинути віяло і ті речі, з якими Чіо приходить до Пінкертона, бо вони не потрібні. Як це не потрібні? Це ж складові образу! Нас вчили цьому в консерваторії наші педагоги. І мені дуже шкода, що сучасну молодь ніхто цьому не вчить. Мені передавала свої знання Галина Анатоліївна. Вона 22 сезони відспівала Чіо-Чіо-Сан. Ми з нею вибудовували цю роль для мене. Вибудовували від психофізики, від розуміння того, про що ти співаєш. От зняти з себе кімоно і потім ще 20 хв стояти у сорочці і співати високі ноти... Я цього не розумію. Тому я такий «вічний революціонер». Добре знаю, що роблю і що співаю, і відстоюю свою думку. А глядачі теж відчувають фальш і всі ці нестиковки. А грає не режисер, граємо ми, співаки. І як ми можемо переконати у чомусь глядачів, якщо ми самі собі не віримо, бо це маячня, такого не може бути? Ось і все.

- Яку роль у Вашому творчому житті відіграє партія Чіо-Чіо-Сан?

- Це найважча моя партія. Коли режисер приїхав ставити цю виставу, то запитав мене: «Хто для Вас Чіо-Чіо-Сан?» Я відповіла, що для мене це українська Катерина. Режисер посміявся, хто взагалі знає про нашу Катерину. А тепер, до речі, це вже не смішно, бо опера Родіна «Катерина» отримала міжнародні нагороди і я вірю, що вона дістане міжнародне визнання. Для мене партія Чіо-Чіо-Сан знакова тим, що вона зроблена з моєю вчителькою, Полівановою Галиною Анатоліївною. Вона передала мені всі секрети, які знала. Цю партію я готувала більше 6 років. Спочатку це були уривки, арії, які згодом трансформувалися у довершений образ. Готувати партію мені також допомагав диригент нашого театру Давид Йосифович Сипитінер. І зараз я можу заспівати цю партію навіть без уроків. Для мене головне – сісти і відкрити мій клавір. Саме мій. Галина Анатоліївна завжди казала, що заспівати Чіо-Чіо-Сан біля роялю може кожна друга співачка, а ось вийти і заспівати виставу, як треба, – це зовсім інше. Я вже вивчила партію, і мені здавалося, що, хоч вона і важка, але я справляюся. Але після першої оркестрової репетиції  зрозуміла, що я «мертва». Це було настільки складно, що я думала, що виставу, яку призначили через день після репетиції, вже не заспіваю. І тоді я взяла свій клавір і в деталях розписала у ньому, де, коли і що робити. Різнокольоровими олівцями. Шкода, що у мене немає його з собою. Я б показала Вам, для хроніки (посміхається). Моя педагог завжди повторювала: «Спів – це математика, розрахунок.» І я розрахувала кожен епізод. Бувало, що мені здавалося, неначе в цьому фрагменті нема чого співати. Але ні, тут треба бути дуже уважною, сконцентрованою, тому що далі йде складніше місце. Я також розрахувала, де можна відпочити, зекономити сили. І саме завдяки тому, що я після репетиції, яка здалася мені каторгою, так детально ще раз пропрацювала клавір, я успішно заспівала прем’єру. І всі свої наступні партії я готувала аналогічно. Тому що зрозуміла, що математичний розрахунок необхідний. Без нього дожити до кінця великої партії буде вкрай важко. Окрім того, такі позначки у клавірі допомагають підготуватися до будь-якої вистави без репетиції. Різні ситуації бувають. Можуть сказати, що завтра треба заспівати Ліу чи Мікаелу. Добре. Для мене головне – відкрити мій клавір, прочитати свої позначки – і все, я готова виходити на сцену. До того ж, такий метод підготовки економить твій час. У мене, окрім партій, ще концерти, треба одночасно готувати велику кількість різного музичного матеріалу. І я встигаю його підготувати.

- Коли я вперше дивилася «Чіо-Чіо-Сан», для мене взагалі було загадкою, як виконавиці титульної партії дожити до кінця вистави, якщо це, фактично, моноопера, ще й тригодинна.

- Я за минулий сезон 10 разів заспівала цю партію! Кожен місяць співала я. Мене ставили на страховку, але, зрештою, співати завжди доводилося мені. Тут у мене Орфей, тут Мікаела, а тут раптом телефонують і повідомляють, що Чіо співаю теж я. І треба встигати готуватися до всіх цих вистав. Тому треба вміти швидко концентруватися і налаштовуватися на потрібну партію.

- А для голосу не шкідливо співати кілька зовсім різних партій за місяць?

- Ну якщо до цього підходити з розумом, то ні. Моя вчителька вчила мене завжди співати своїм голосом, знайти природне наповнення. Тоді ти перекриєш будь-який оркестр. Правда, у нас в театрі, порівняно з вашим, оркестрова яма вужча і глибша, деякі оркестранти сидять під сценою. А тут ти стоїш над оркестром і бачиш його. Це так незвично! І тут треба по-іншому співати.

- Наскільки для Вас емоційно важка фінальна сцена «Чіо-Чіо-Сан»?

- Дуже важка! Але я вже багато разів її співала, тому навчилася контролювати ці емоції.

- Я спостерігаю, що дуже часто співачки не вкладають майже ніяких емоцій у сцену прощання з сином, слідкуючи лише за тим, щоб взяти потрібні верхні ноти і перекрити оркестр. Видно, що цей хлопчик їм чужий.

- Можливо, це неправильно, але для мене ніколи не стоїть питання високих нот. Я – противниця оцих зависань, показувань нот. На мій погляд, це неправильно, коли соліст намагався щось показати, грав якусь роль, аж раптом все покинув, став і: «О, я заспівав високу ноту!» І чекає аплодисментів. В моєму виконанні Ви не побачите такого. Колеги кажуть мені: «Але ж ти так можеш показати голос!» Я не так показую голос. Я показую голос тим, що до того провела всю сцену в партнерстві. Я знаю всі свої репліки і репліки партнерів, знаю оркестровку. І таким чином я живу в музиці. У мене немає потреби показати свій голос. Я взагалі не розумію, навіщо зациклюватися на високих нотах.

- Чому у багатьох співачок, особливо тих, які тільки починають свій творчий шлях, є страх перед верхніми нотами, перспектива їх співати викликає паніку? Що в них такого?

- Мені здається, верхніх нот бояться ті співачки, які не розуміють, про що вони в принципі співають. Тому що якщо на першому місці стоятимуть драматургія і задум композитора, то ти вже не будеш панікувати перед верхніми нотами, бо зрозумієш, чому вони там стоять. І те, що написано до того, тобі допоможе, бо висока нота буде природною кульмінацією. Якщо ти нічого до того моменту не зробив, а накоплюєш драматизм, бо зараз треба буде взяти верхню «до», кому це потрібно? Кому потрібна та «до»? А якщо ти свідомо йдеш на це від першої до останньої ноти, то висока нота у тебе просто буде прохідною. І вона заспівається сама собою.

- Мене завжди веселить, коли тенор випрямляється, ставить ноги на ширину плечей і впирається в підлогу. Я одразу розумію, що зараз буде верхня нота.

(Сміється.) - Я не думала, що глядачі теж звертають на це увагу!

- Звертають! Я багато разів таке бачила. Особливо весело, коли таке відбувається під час любовної сцени. Все було так романтично, зізнавався у коханні… І раптом випав з образу і готується брати ноту. Хоча далеко не всі так роблять. У когось переходи до високих нот дуже органічні, і ти їх не помічаєш.

- Я намагалася казати колегам, що глядачі не мають бачити цього різкого переходу, підготовки до верхніх нот, але мене не сприймають і вважають, що я не права, що головне - заспівати. А як ти при цьому виглядаєш, неважливо. А для мене опера – це синтез. Ми маємо йти від музики, від слова, щоб глядачі не сміялися. Зараз, у час Інтернету, глядачів важко здивувати. Кожен може знайти будь-які записи і послухати. Люди ходять до театру за емоціями, за гарною акторською грою. Вони хочуть співпереживати героям. І часом буває, що вони більше люблять співака, який вокально десь щось не дотягує, але емоційно грає, ніж його колегу, який виспівує всі верхні ноти, але не викликає ніяких емоцій.

- Згодна! Я сама неодноразово обирала склади вистав саме за таким принципом.

- Мені неодноразово казали, що «Аїда» важка, бо там на верхніх нотах постійно треба перекривати оркестр. Я відкрила клавір і почала його вивчати. Тут зі мною співає хор, тут – Амнеріс. Тож, можна не перекривати. А ось тут дійсно треба перекрити. І коли ти розумієш такі нюанси, вмієш робити такі розрахунки, то можеш витримати будь-яку партію. Я дійсно не розумію, як можна заспівати всю партію з великою гучністю. У мене б не вистачило сил стільки кричати. Особливо партію Чіо-Чіо-Сан, де у другій дії вона постійно співає.

- Творчість під час війни допомагає Вам чи навпаки – заважає? Знаю, що деяким артистам виступи допомагають підтримувати емоційну рівновагу, а дехто ледве змушує себе виходити на сцену.

- Театр почав працювати в квітні 2022 року. А до цього ми ходили на пляж і набирали пісок у мішки. Там співали, підтримували бойовий дух. Моя сестра, яка виїхала до Польщі, пропонувала виїхати теж. Там працювати в театрі, який готовий був прийняти на роботу і надати житло. Але я не змогла. Хтось має залишитися тут. Коли ми після початку війни тільки почали працювати, то нам було трохи соромно. «Як це ми будемо співати? Війна…» Першою ми заспівали «Stabat Mater» з камерним оркестром, в Кірсі, потім «Орфея та Еврідіку» у концертному виконанні. Була повна Кірха людей, і після виступу вони підходили до нас та казали: «Дякуємо, що ви не поїхали! Завдяки вам ми можемо хоч на якийсь час відволіктися від навколишнього жаху.» І ми зрозуміли, що все правильно робимо, що треба виходити і працювати. Людям це потрібно. Згодом я почала співати у волонтерському гурті «Хвиля». Там у нас баян, бандура, домра. І ми їздимо до військових, на їхні позиції. Здавалося б: їм тільки нас там не вистачало! Але Ви б бачили, як змінюються їхні очі впродовж концерту! Одного разу ми співали в окопах. Коли військові тільки вилізли з окопів і прийшли на концерт, у них були такі обличчя… темні. От справді темні. А після кількох пісень вони почали нам підспівувати. Потім фотографувалися з нами. Такі концерти дуже потрібні. Щоб показати нашим військовим, що про них не забули, і відволікти їх хоч на коротку мить. Також ми виступаємо у військових шпиталях. І, до речі, там верхні ноти точно ні до чого. Тебе не зрозуміють. Туди ми підбираємо якийсь ліричний репертуар, пісні. І був випадок, коли хлопець з ампутованою ногою сказав, що він сьогодні не проситиме колоти йому знеболювальне, що ми йому допомогли. А нещодавно у нас в театрі був концерт, на якому були присутні багато військових. Серед них були і поранені, і з протезами. Після концерту вони прийшли до нас, артистів, сфотографуватися. І я, зазвичай, до людей не чіпляюся, а тут раптом запитала в одного військового, чи можна його обійняти. «Так, звичайно.» Я відчула вдячність до кожного з них. Я б так хотіла, щоб всі вони вижили!

- Для чого, на Ваш погляд, глядачі ходять в театр під час війни?

- Хтось ходить для того, щоб повернутися у те, мирне, життя, змінити обстановку. Я Вам скажу, що оперний театр повертає своє місце у культурному житті міста. Відвідування нашого театру стає модним, вишуканим. Буває, що людям не дуже цікаві опери, але вони приходять у театр, щоб показати свої гарні вбрання і зробити фото в прекрасному інтер’єрі та викласти їх у соцмережі. Це теж непогано.

- А наостанок я хочу задати провокаційне питання. Як Ви ставитеся до українських оперних співаків, які під час війни виступають закордоном на одній сцені з росіянами або у постановках російських режисерів?

- Для мене таких не існує. Часто вони це роблять під лозунгом: «Я – українець. Я прославляю Україну.» Нічого подібного. Для них це просто шанс зробити кар’єру. Я за те, щоб після закінчення війни, коли вони повернуться сюди, вони були незатребувані.

- Мені також часто кажуть, що я нічого не розумію, і що такі артисти прославляють українське мистецтво.

- Нічого вони не прославляють. Вони заробляють гроші на Україні. «Він донатить на ЗСУ зі своїх гонорарів!» А я що, не доначу? Так, він перечислить якусь частину свого гонорару на ЗСУ. А яка частина пішла на ракети? Тому що друга сторона медалі – це: «Звідки ти їх заробив, від кого і для кого ти їх заробив?» Тому такі люди перестали для мене існувати. Вони перестали бути рідними, друзями, знайомими… У цьому питанні для мене не може бути компромісів.

        Опубліковано 24 січня 2024 року